Відзначення Міжнародного дня рідної мови та останні політ-філологічні вовтуження деяких люмпен-політиків чомусь залишилися поза увагою наших провідних інтернет-сайтів та їхніх поважних авторів.
Войовниче невігластво у мовній дискусії вже відверто набуває форм спланованої ззовні ментальної агресії.
Складається враження, що в "цій країні" просто нікому щось серйозно протиставити планованій здачі українства на всіх фронтах.
Тому повторюємо, – давайте щось робити…
Почнемо з аксіоми. Формування нової людини нового суспільства, творення міцної, консолідованої української нації є найактуальнішою нашою завданням-проблемою.
Бо саме консолідовані навколо національної ідеї народи створили потужні і стабільні культурні, політичні та економічні системи своїх держав.
Нагадаємо геніально простий вислів батька економіки Рікардо: народ, який не має честі, не матиме і хліба!
Тобто: честь, яку повинен мати успішний народ – це і є сума тих національних гідностей кожного з нас, про яку час від часу так настійливо говорить наша інтелігенція та деякі далекоглядні політики.
Максимально спрощуючи різноманітні складні визначення цьому поняттю, знайдемо єдиний сухий залишок: національна ідея – це прагнення бути кращим, зрефлексоване на рівні окремого індивіда і всієї спільноти.
В основі національного лежить мова.
Мова і патріотизм — це ті Божі та вселенські (ідеалістична і матеріалістична концепції тут збігаються) протосили, які програмують унікальність 1) людини; 2) нації та вмонтовують їх у вселюдський прогрес.
Але чому національно-мовні питання не сприяють, а заважають прогресові сучасного українського державо- та націотворчого процесу?
Бо різний рівень розуміння нашими лідерами, суспільними інституціями і громадянами ролі національного в формуванні держави та, особливо, людини є чи не основою причин постійного протиборства між ними.
|
