Український Інтернет-форум

Завершення „визволення” Карпатської, або ж, за совєтським приписами, Закарпатської України наприкінці жовтня 1944 року започаткувало досить могутні, історичної ваги процеси з чергової заміни владного для закарпатців режиму. Завчасно передбачена й ретельно сплянована кремлівським та фронтовим політичним керівництвом прискорена перебудова укладу суспільного життя краян на совєтський лад, що йшла поряд із не менш важливими заходами з приєднання Закарпаття до підсовєтської України, несла не лише майбутні „досягнення” та злуку з українським народом, якої дійсно бажала на той час значна частина закарпатських українців. З кожним днем нові порядки, як і мрії про незбагненне до кінця своє майбутнє, вже не тільки втішали, але й дедалі відчутніше ставали тяжкою ношею для краян. Для багатьох же з них цей період взагалі був трагічним. Фактично за перші півтора-два місяці життя закарпатців змінилося до невпізнання. На сьомий день після приходу совєтських військ за московським „врємяісчіслєнієм”, ухваленим Ужгородською міською управою, для закарпатців сонце почало сходити на дві години раніше. Повсюдно майоріли червоні прапори, лунали звуки державного гімну Совєтського Союзу, що офіційно став „своїм”, відбувалися безкінечні збори, мітинґи та маніфестації із закликами до возз’єднання, проголошувалися палкі здравиці на честь „батька народів” Сталіна та подяки йому за „визволення”.

З великим ентузіязмом продовжувався запис добровольців та пряма мобілізація до красної армії, перетворювалось ув особливі урочистості надання матеріяльної допомоги їхнім сім’ям із трофейних майнових запасів фронту, поповнених, зокрема, і за рахунок добутого з місцевих складів, магазинів та садиб. А поряд із не меншим натхненням проводилася конфіскація майна місцевих „зрадників народу” та його подальший перерозподіл. Кінофільми, концерти фронтових культбриґад, виступи представників політорганів фронту і своїх нашвидкуруч підготованих ораторів, започатковане політнавчання з акцентом на „дружбу народів”, „клясову боротьбу” та „диктатуру пролетаріяту” навдивовиж швидко готували підґрунтя для сприйняття мітологізованої совєтської дійсності, що набувала звичних для закарпатців форм існування.

Усе разом було вірною ознакою успішного втілення задумів совєтської військової адміністрації, як і політичної орієнтації Народної Ради Закарпатської України та її владних структур на місцях, котрі за участю політорганів фронту та перепрофільованих партизанських кадрів, удосталь десантованих із цією метою напередодні вступу красної армії на територію Закарпаття, вже завершували своє формування.

Було ліквідовано все, що нагадувало про попередні державні устрої – чехословацький, волошинський чи угорський. Лише місцевий люд залишався поки що „карпаторуським”, для інших – „карпатоукраїнським”, хоча національна ідентичність окремих груп населення краю почала відразу і помітно зазнавати корінних змін. Було звільнено з роботи, заарештовано або ж кинуто в табори НКВД більшість „буржуазних чиновників”. Заборонено „антинародні” громадські організації, союзи та партії. Вже були схоплені, або знаходилися в пошуку їх лідери. Набирало темпів полювання за урядовцями Карпатської України 1939 року та її симпатиками, совєтський суд над якими вже готувався. На довгі роки зникало саме поняття про Карпатську Україну, що асоціювалася з „антинародним” „буржуазно-націоналістичним” періодом в історії Закарпаття. Вибірковий підхід каральних совєтських органів та їх місцевих „колеґ” зі щойно створених відділів державної безпеки, внутрішніх справ та спеціяльного суду Народної Ради Закарпатської України щодо репресій окремих груп населення чи то певних осіб діяв безвідмовно і ефективно, ставав однією з основних складових, що забезпечували успіх у перебудові життя країни.

Загальна підозра до людини, до її особистих переконань, демонстративна зневага до осіб, донедавна шанованих, а тепер непотрібних новій владі, або ж таких, що заважали їй, ставали звичайним явищем. Християнська ідея всепрощення надовго втрачала своє значення. Надмірно критичне ставлення з боку прийшлих і доморощених поводирів до місцевої людини, її висловлювань та стосунків із близьким оточенням дозволяло без вагань звинуватити будь-кого в будь-чому. насамперед у нелояльності до перемін, що відбувалися, а відтак і до дій совєтської військової адміністрації та її місцевих виконавців. Заохочуване владою підступне слово, тотожне звичайній обмові, стало цілеспрямованим засобом для наклепу на безвинну людину, за бажанням – надійним знаряддям розправи зі знайомими, сусідами, друзями за старі образи, за власні невдачі, за руйнацію звичного для себе життя. Нерідко зі страху, що хтось це „слово” скаже першим. Люди швидко вчилися безпричинно ненавидіти інших, схвалювати те, з чим абсолютно не були згодні, не помічати очевидного, вдавати з себе щасливих навіть без копійки в кишені. Вчилися за командою з будь-якої нагоди проявляти „безмежну радість”. Епоха пристосуванців і лицемірів упевнено набирала ходу, ставала для багатьох нормою життя.

І все ж, крім суто політичних, за допомогою совєтської військової адміністрації та місцевих органів влади були успішно вирішені окремі невідкладні соціяльні питання, що само по собі не могло не викликати у багатьох краян, обтяжених сімейними нестатками або ж і злиднями, стійкого відчуття турботи, надійного їх захисту з боку совєтської держави. Немало людей, яких доля загнала тоді в глухий кут, ще й сьогодні з вдячністю згадують позитивні для себе переміни, мало задумуючись над їх ціною, що допомагали в той час одним вижити, отримати житло, земельний наділ, мішок зерна чи віз дров, іншим – прийти до влади, посісти хоча б невеличкі посади, а деяким скривдженим дали можливість самим кривдити своїх же земляків. Хвиля політичних і соціяльних зрушень, що так раптово увірвалась у звичайний, хай і порушений війною ритм життя закарпатців, дала поштовх до оновлення краю, до його корінної перебудови. Винесла з людського моря десятки, сотні нових імен, знаних донині – хороших і не зовсім таких – партійних, комсомольських, совєтських керівників, глибоко натхненних комуністичними ідеями, повністю відданих справі свого дійсно буремного життя. Або ж таких, що мусили змиритись із совєтськими порядками, жити з подвійною мораллю. Через декілька десятиріч уже їхні діти так само завзято будуть перебудовувати раніше збудоване. Тепер уже на зразок того, від чого відмовились їхні батьки у 1944-му.

Тож за повсякденною метушнею, загальним піднесенням, ейфорією ще нездійснених, але таких солодких, здавалося б, реальних мрій, за щирим усвідомленням потреби своєї присутності у загальній ході до нового життя певною мірою знімалася гіркота втрат, пов’язаних із війною. Якось не помічалися, здавалися буденними репресивні заходи влади до окремих осіб, до деяких національних частин корінного населення, зокрема угорців та німців, котре й без того поріділо за роки війни майже на третину. А якщо й помічалися, то набували забарвлення таких собі уже „зрозумілих” людських втрат, начебто неминучих на крутих поворотах історії, або ж справедливої відплати окремим за їхні попередні вчинки, за їхню „колективну провину”. В усякому разі, трагедії не вбачалося. Ще нікому не приходило на думку, що мине певний час, буде зламана совєтська тоталітарна система, відкриється правда, і колективна провина тепер ляже на тих, хто так палко вітав цю систему, зневажаючи її жертви. Поодинокі випадки обурення краян із приводу насильницьких дій влади, що теж призводило до відомих для них наслідків, пояснювалися просто – їх малосвідомістю, ворожими настроями та підбурювальними діями прибічників колишніх режимів.

Та понад усе було існування Народної Ради – „уряду” Закарпатської України. В очах закарпатців, фактично відродженої автономії держави як ґаранта подальшого благополуччя та безпеки.

Утім, певною мірою романтизуючи період тимчасового існування совєтської Закарпатської України (листопад 1944 – січень 1946 рр.) як такого собі майже автономного державного утворення, дехто, щоб не суперечити цій уявній для себе тезі, просто змушений ще й сьогодні вимальовувати у таких же романтичних тонах і саму діяльність Народної Ради, героїзуючи заодно і окремих її діячів, як саме „своїх” місцевих вождів. Звідси й сучасні розмови про те, що Народна Рада намагалася побудувати щось на зразок самоврядного демократичного суспільства в закарпатських традиціях. Що нібито від неї багато в чому залежало вирішення питань навіть такої ваги, як вихід зі складу Чехо-Словаччини та приєднання до Совєтської держави. Як і сучасні непоодинокі нарікання на те, що керівники Народної Ради не були присутніми в Москві в якості третьої сторони при підписанні відповідного договору між Чехо-Словаччиною та Совєтським Союзом. Врешті-решт, Закарпатська Україна, як її Рада, начебто не встигли реалізувати свої державницько-розбудовницькі можливості і т.п.

Такий розвиток подій за участю Народної Ради був би, звичайно, з вершин сьогодення, бажаним. Можливо, навіть історично обґрунтованим. Але, на жаль, ця Рада не була навіть паралельною владною структурою поряд із совєтської військовою адміністрацією, котра дійсно мала всю реальну владу на Закарпатті. У кращому випадку, Народна Рада була виконавчим підрозділом цієї адміністрації, леґалізованим під виглядом представницького органу.

Тому говорити про якісь можливі ініціятивні державницькі дії Народної Ради – не що інше, як засвідчити прояв своєї безоглядно сміливої фантазії. Фактично погодитися з існуванням у чомусь незалежного від совєтської військової адміністрації місцевого керівного органу, що мав можливість діяти на власний розсуд. Або ж і всупереч вказівкам цієї адміністрації. Фактично визнати існування такого собі своєрідного місцевого підпілля під дахом Народної Ради. Реальність була набагато суворішою і, водночас, гранично спрощеною, як і все у війну. Народна Рада як вищий місцевий орган влади Закарпатської України будувала тільки те, що ситуаційно було потрібне совєтській державі, а відтак мала лише ті повноваження (і не інші), які були для неї суворо визначені терміном, відведеним військовою адміністрацією на совєтізацію краю та його приєднання до СССР. Саме з цих міркувань вище політичне керівництво 4-го Українського фронту, виконуючи прямі вказівки Москви, так ретельно і прискіпливо добирало кадровий склад Народної Ради і Народних Комітетів на місцях. Повсякденно опікувало його своїми представниками, заодно – відслідковувало і, в разі необхідності, негайно і рішуче кореґувало дії аж до заміни цих кадрів.

Наявність документів, що знаходяться в обігу, дозволяють зробити аж ніяк не упереджений висновок, що Народна Рада була лише тимчасовим совєтським витвором без будь-яких перспектив на майбутнє самоврядне існування, чітко підпорядкованим основним напрямам діяльності фронтової військової адміністрації, котра, безперечно, враховуючи національні почуття та прагнення краян до єднання з овіяною для них леґендами совєтською державою, вирішувала для себе головне – суто територіяльне питання під виглядом цього єднання. Цитуємо одного з провідних діячів того періоду В. Русина, колишнього диверсантського ватажка, десантованого за місяць до вступу совєтських військ для виконання на Закарпатті „спеціяльного завдання”, попутно – для створення „Народних Комітетів” на підвладній червоним диверсантам території:

Народні Комітети не ставили собі за мету самостійне державне утворення. Вони прагнули добитися у своїй роботі докорінних перетворень у всіх ланках політичного й економічного життя, здійснити возз’єднання Закарпаття з Совєтською Україною.

Саме цим і окреслювався, точніше, обмежувався обсяг „розбудовчих ініціятив” Народної Ради та Народних Комітетів на місцях, як і сам термін існування Закарпатської совєтської України. До того ж, добре відомі всі постаті, з яких формувалася Народна Рада, їх ідеологічні переконання та особиста залежність від совєтських органів, як і попередній зв’язок декого з її членів зі спеціяльними структурами цих органів ще з довоєнних часів (коротше кажучи – вони були аґентами НКВД). Прямі орієнтири окремих із них на Москву означали набагато більше, ніж чиїсь найтвердіші комуністичні переконання, чи то їх потяг до єднання з Україною.

Не менш відома й політика совєтської держави щодо кінцевого вирішення питання про Закарпатську Україну як свою майбутню територію, ставлення керівництва військової адміністрації та кремлівської верхівки до місцевої влади та подальша невтішна, а то й трагічна доля багатьох провідних діячів Народної Ради, делеґатів Першого (і останнього) з’їзду Народних Комітетів Закарпаття та рядових виконавців, коли необхідність їх присутності для совєтських стратегів була вже вичерпана.

Беручи до уваги винятково зневажливе, цинічне ставлення особисто Й. Сталіна, що знайшло місце в його доповіді на 18-му з’їзді ВКП(б) у 1939 році, серед делеґатів якого були й представники від комуністичної партії Чехо-Словаччини, до проголошення і самого існування Карпатської України з її прагненням до злуки з Україною, державницькими ідеалами – українською мовою як державною, гербом у вигляді символу Київської Русі – Тризуба, синьо-жовтим прапором і гімном зі словами „Ще не вмерла України ні слава, ні воля...”, неможливо навіть уявити, щоб така людина, а разом і керована ним совєтська держава дбали про єднання українського народу на національних засадах. Саме у площині такого розуміння умов існування Закарпатської совєтської України, цілковитої і жорсткої залежності Народної Ради у своїй діяльності від фронтової адміністрації, покірного і самовідданого служіння її керівників совєтській державі, нерідко всупереч інтересам своїх же громадян, може знаходитись і відповідь на питання: чому Народна Рада як вищий орган місцевої влади була байдужою до долі своїх громадян, чому не стала на захист їх окремих катеґорій, коли вони потерпали від глуму і відвертого насильства совєтських каральних органів? Та й чи могли бути взагалі такі намагання з боку цієї Ради?

Марно було сподіватись і на захист з боку урядових органів Чехо-Словаччини, громадянами якої ще залишалися de jure всі закарпатці. Державне керівництво цієї країни переймалося на той час якраз прямо протилежною проблемою. А саме – плянами післявоєнного відтворення своєї розчавленої країни, яку уявляли суто унітарною, чисто слов’янською. Без німців, угорців та інших національних меншин.

Скоріше як виняток, ув єдиній чехо-словацькій державі передбачалася присутність карпатських українців, що певною мірою асоціювалося з існуванням у складі Чехо-Словаччини 1918-1938 рр. Підкарпатської Русі. Але з огляду на перебіг подій, що від кінця осені 1944 року почали відбуватися на Закарпатті, передусім прискорені темпи совєтізації краю, тісно пов’язані з його відривом від Чехо-Словаччини, вся ця поблажливість до русинів-українців Закарпаття вже не мала ніякого значення, особливо у пляні перспективи їх автономного існування.

Запопадливо виторговуючи в Москви тепліше для себе місце як її сателіта у післявоєнній структурі країн Східної Европи, дбаючи про спільність із нею лінії державного кордону, урядові кола Чехо-Словаччини ще задовго до вступу совєтських військ на територію Карпатської Русі, враховуючи прямий тиск та давні і відверті домагання „кремлівських мрійників” до цього шматочка Карпат, практично погодились добровільно передати її територію совєтській державі. Пізніші дипломатичні переговори сторін, підписання Маніфесту про возз’єднання краю з Совєтською Україною, урядові та парляментські дебати з цього питання у Празі – це, фактично, лише своєрідне прикриття попередніх домовленостей.

Як вбачається, не останню ролю в цій справі відіграли і відомі могутні відцентрові рухи – до своєї автономії, до злуки з Україною, до Совєтського Союзу та Москви, що постійно відбувалися на Підкарпатській Русі. Незалежно від того, хто їх ініціював – свої патріоти, українофіли чи москвофіли, комуністи, галичани чи тепер фронтові політоргани, що намагалися не лише перехопити ініціятиву єднання з Україною, але й очолити цей процес через надійних, цілковито відданих совєтській державі людей, – для Праги вони були одним і тим же зубним болем, постійною загрозою сепаратизму.

Щодо німецького та угорського населення, котре проживало у Словаччині та Чехії, то підозра в їх нелояльності досить швидко в уявленні чехо-словацьких урядовців набрала перебільшених форм, дала можливість ставитись до них як до зрадників, перекласти саме на цю катеґорію громадян вину за свою капітуляцію у 1938-39 роках перед Німеччиною та Угорщиною.

Такий суб’єктивний підхід до врегулювання національних питань дозволив чехо-словацькому еміґраційному уряду в Лондоні вже у 1943 році розробити плян („Переміщення населення ЧСР”), незабаром узгоджений з Москвою, примусового виселення по війні практично всіх німців та угорців із Чехо-Словаччини.

Сьогодні можна лише гадати стосовно того, що ж насправді підштовхнуло чехо-словацькі еміґраційні урядові кола „нормалізувати” післявоєнне становище у себе вдома за рахунок гоніння національних меншин, серед яких обов’язково знайшлось місце і для закарпатських угорців та німців, як, зокрема, і для русинів-українців. Можливо, не було інших арґументів, щоб виправдати свою довоєнну капітулянтську політику, або ж іншого ворога, проти якого б так дружно і переможно змогла обєднатися післявоєнна чехословацько-„словянська” країна. Не виключено, був запозичений совєтський досвід депортацій, що дозволяв безкарно вирішувати питання збереження цілостності держави саме у такий спосіб. Або ж і взяті до уваги міркування самого Сталіна щодо того, що після війни національних меншин взагалі не буде.

У всякому разі події, що почали відбуватися в Чехо-Словаччині по її звільненні як результат реалізації „пляну переміщення”, за масштабністю могли сміливо порівнюватися з подібними совєтськими і польськими „досягненнями”: німці й угорці як представники національних меншин цієї країни були позбавлені чехо-словацького громадянства, всіх політичних, соціяльних, майнових та інших прав і свобод. Жорстокість, страхітливі людські драми, а подекуди і масові криваві розправи, пов’язані, зокрема, з депортацією німецького населення, викликали подив навіть у совєтських майстрів подібних справ з НКВД, котрі пильно відстежували ті події.

За розгулом переслідувань німців і угорців, своїх же громадян, післявоєнна Чехо-Словаччина назавжди втрачала відому в Европі славу громадянського суспільства та демократичних свобод, залишаючи від них ту ж слов’янську неспорідненість, що згодом призведе до розпаду та зникнення з мапи світу цієї „унітарної” держави. За таких умов закарпатські угорці й німці практично втрачали всяку можливість на свій політичний і національний захист, їхня доля тепер цілковито залежала від волі переможців.

_________________