|
Весна надходить в Україну під істеричні вигуки про „другу державну мову”, „союз братніх слов’янських народів”, „прітіснєнія русскоязичнава насєлєнія”, „нєт НАТО”, „дєтєй вайни” та таке інше, дуже змістовне, актуальне і конче потрібне нашій країні. Я ходжу вулицями холодного Дніпропетровська і на власні очі бачу – точніше чую – ці „прітіснєнія” /утиски/. Можна провести цілий день в цьому місті, але не почути навіть звука української мови. В українському, нагадаю, місті. Не в анклаві, не в гетто, не в районі компактного проживання нацменів – в обласному центрі Української держави на 15-му році її нібито незалежності...
В цьому місті не почути української навіть там, де її вживання офіційно реґляментується законом, навіть, здавалося б, у вищих органах місцевої влади. Охоронець на вході до палацу держадміністрації, де розташувались „слуги народу”, дивиться на тебе бараном, коли звертаєшся до нього мовою своїх (і його!) предків, по крамницях, лікарнях, школах, у транспорті – повне забуття того, де ми, що ми, хто ми?
Нас асимілювали? Нас винищили? Нас депортували в далекі чужі краї? Ні, ми тут, на землі своїх батьків, своїх дідів, прадідів, на землі, политій кров’ю українських козаків – саме тут – Січове серце, саме тут – пороги, саме тут – свята земля, що породила нашу націю. Чому ж?..
Холоне серце, руки опускаються... вмирає нація, розмивається, зникає з обрію. Невже це ми, українці, колись породили мову, в якій до дрібненьких деталей визначено весь довколишній світ такими барвами, що й не снилися нашим сусідам? За що ж ми віддали її на поталу, на глум, на забуття? Невже за шмат гнилої ковбаси, невже за якісь пільги „дітям війни”, за підвищені пенсії, за можливість дудлити пиво двадцяти найменувань? За що?
Коли стався той роковий злам національної вдачі, коли зникло наше козацьке завзяття, коли чорним птахом відлетілo від нас наше вміння робити опір намаганням перетворити нас на худобу, навернути на гній, на порох, слизнути з обличчя землі саме ім’я наше, саме дух наш, саме мову нашу?
„А яка різниця, якою мовою... ким називатися... хіба від того жити гірше?..” – чую щодня навколо, читаю щодня, бачу щодня. „Їдла нам – побільше! Видовищ нам – найрозпусніших! Що ще треба людині для щастя?”
Ти йдеш по вулиці. До тебе підходять. Лають матом. Зневажають все, що є в тебе святого, рідного, любого – навіть матір твою, кохану, дітей твоїх. То й що? – кажеш ти. – Адже ж не побили, не пограбували. Що мені з того, що мене називають бридкими словами? Грошей менше від того стало, голодніше я став, захворів? Ні. То хай собі й лають!..
Отак ти живеш, брате мій, „українець” – уже в лапках, бо зрікся всього. І криком кричиш, виєш, щоб дозволили тобі й далі так жити, щоб тільки давали жерти побільше, пенсій, дотацій, пільг. А що дає та рука, що бажає смерті дітей твоїх – тобі байдуже. Либонь на твій вік вистачить, а там...
А було ж, виходили тисячі на вулиці і майдани, рікою линув людський потік вклонитися Тарасу, підводили синьо-жовті прапори догори, лунало на Дніпрових кручах „Ще не вмерла Україна!..” Шістнадцять років минуло, бутафорія незалежності, навіть „помаранчевої” демократії розквітла, а де ті українці, що йшли під синьо-жовтими фанами волю здобувати? Повиздихали, чи що? Поснули? Лежать п’яні в лопухах?.. „Здобули волю – здобудемо долю”. Здобули дулю – здобудете ще й гулю. Де ви ту „волю” бачили, в якому рожевому солодкому сні? А між тим в дніпропетровських „вузах” майбутні „інтеліґенти”, студенти, слухняно коряться „русскаязичним” викладачам, що під претекстом „більшості” „обирають російську мову викладання”. Мовляв, „більшість” – „русскаязичная”.
А куди подітися україномовному студенту? Він-то тут, в Україні. Він-то ніби в своїй державі. Де йому навчатися своєю, рідною? У Канаді? Росіянин може вчитися своєю і в Росії, єврей – в Ізраїлі. Куди їхати українцю? Скажіть, шановні професори, доценти, академіки, дайте відповідь на це просте, як молоток, питання.
Де відчути Україну, де відчути себе українцем? Немає іншого Дніпра! Земля ця – наша, нікуди від неї не дітися. Наша, але – не своя.
На нашій славній Україні,
На нашій — не своїй землі.
Як геніяльно сказано. Як точно сказано. Як іронічно сказано людиною, що писала „Доборолась Україна до самого краю. Гірше ляха свої діти її розпинають!” І хто на світі, крім нас, українців, в змозі осягнути, відчути до кінця всю гіркоту, весь трагізм, всю правдивість, будь вона проклята, цього алогізму.
Але як розірвати ці алогічні мотузки? Як зробити нашу землю – своєю? Як позбавитися від „чорноземності” наших душ, які не бачать далі свинарника (їх привчили не бачити)? Дисципліна, точність, акуратність – цього всього завжди бракувало нашому народу. Імпульсивності, анархії, гарячковості – цього завжди було з надлишком.
Буйний Тарас Бульба загинув через власну примху повернутися шукати люльки під час втечі. Не менш буйний Нестор Махно згубив чимало людських душ через власну примху мати химерну „індивідуальну свободу”, а не свободу своєї нації.
Вміння підкоряти власну індивідуальну волю волі одного сильного і розумного провідника, вождя – ніколи не було. Вміння бунтувати проти правил, ламати союзи, демонстративно непокорятися – будь ласка.
Впертий у сперечаннях за кнурячий хвіст українець безвільно, наче ягнятко, перейшов на „общєпанятний язик мєжнаціонального апщєнія”! І каже такий собі дядько з Дніпропетровська: „Та ми ж тут живьом, тут хіба можна українською говорити?” І можна, і треба, бо де ж ще, як не тут? І не тільки „говорити”, але голосно розмовляти усюди, серед всіх і не переходити на „общєпанятний”, коли до тебе звертаються „общєпанятниє” представники „багатонаціонального українського народу”. Але зрозуміти це, виявляється, не легко. „Колись будем і по-своєму глаголать...”
Ось тільки – коли?
_________________ 
|
Вход
FAQ
Поиск
