Український Інтернет-форум

Капела заснована у січні 1990 року Тарасом Чубаєм (гітара, спів) і Всеволодом Дячишином (бас-гітара). 20 і 19 років - саме час для старту, і у березні «Плач Єремії» - вже сформований незалежний проект. Історія розпочалася.

Незалежність - одна з визначальних рис команди, яка займала цілком певне місце у загальній течії. Вже на початку 1993 року Тарас Чубай перестане називати себе рок-музикантом - у сенсі традиційного погляду на відповідний стиль життя. Меж для хлопців не існує. Хочеться чогось більшого. «Плач Єремії» важко повноцінно охарактеризувати - всесторонність і неоднозначність, змінність і первинність утворюють неймовірне поєднання, притаманне лише їм. Але у 1992 році з'явилась думка Віктора Неборака, яка, очевидно, є однією з найцікавіший в дискусії про групу:

- «ПЛАЧ ЄРЕМІЇ» - найпретензійніша з нової хвилі українських рок-груп. Назва зобов'язує. Претензійність - це концепція групи, яка об'єднує видіння біблійного пророка через поезію одного з найвізійніших українських поетів проклятих 70-х Григорія Чубая з музикою його сина Тараса. Претензійність, звичайно ж , виявляється по відношенню до оточення, яке багате на двійників західних знаменитостей, яке здирає «один з одного» «фірму» або вважає, що рок - це зневажливе ставлення до музики і слів, такий собі пофігізм. «Плач Єремії» шанобливо ставиться до музики і поезії, залишаючись все таки рок-групою. І тому це може здатися претензійним. Використання альта, віолончелі, арфи, відмова від пісенної наспівності, моно логічність подачі тексту як виправдання придбаної назви, не прогнозована будова композицій, які тяжіють до великих форм, вишукана поезія, яку музика не заглушає, а тактовно, зі смаком інтерпретує - все ц е претензія на те, щоб стати феноменом.

«Плач Єремії» - позитивна група, різко відмежована від попередньої іронічної хвилі. Категорія рогульства в будь-якому сенсі для неї не існує. Мовний чи музичний суржик для неї не існує теж. Так само, як і весь псевдороковий бруд. Її важко назвати цнотливою, але хочеться назвати чистою. У сенсі професійному, звичайно.

Група розвивається. Зміна лідер-гітариста привела до більшої поведеності, імпровізаційності. Одруження віолончеліста перевело віолончельні партії у вокальні. Нетранспортабельність арфи змусила призвичаїтись арфістку до тамбурину і пластичних рухів на сцені.

Кількість слів зменшується, кількість музики збільшується. Якість не страждає. Проблематика вічна - життя, смерть, любов, страждання, страх, сміх…

Назва проекту «Двері, котрі насправді є» вибрана Тарасом Чубаєм зі збірки поезій батька. Їхні союз є визначальним у стилі групи, звук якої належить усім учасникам. Від заснування їх залишилось троє: Мирослав Калиновський (ударні), Тарас і Всеволод на фото. І склад не збільшується, хоча у виступах беруть участь до восьми музикантів - «Плач Єремії» - особлива країна, а не тимчасове помешкання… Остання з'ява капели - сольний «Концерт в опері» - півтори годинне дійство філософії тексту і музики, після якого - мовчання, затишок і нові пошуки Чубая, розірваного між реальністю і новим світом…

_________________

Сумний Святий Вечір в 46-м році,
По всій нашій Україні плач на кожнім кроці.
Сіли вечеряти, а діти питають:
Мамо, Мамо, де наш Тато? Чом не вечеряють?

Тато на чужині за синами плаче,
Мав він їх як трьох соколів, більше не побачить.
Один син у Сибіру, другий у Берліні,
Третій пішов у Бандери щоб служити Україні!

Нажаль неслухав не разу...

_________________